Що ми робимо

Мережа акцій термінової допомоги

Акції термінової допомоги (Urgent Actions) оголошуються задля допомоги жертвам порушень прав людини та вимагають оперативних дій якомога більшої кількості людей.  Вони були розроблені як засіб швидкого реагування за умов, коли страта, тортури та «зникнення» найбільш вірогідні. Невідкладні заходи застосуються щодо затриманих або ув’язнених, які потребують медичної допомоги, якщо їх катують або якщо умови утримання під вартою загрожують їх життю.

Здійснення тиску на відповідальних осіб та органи влади шляхом одночасного надсилання петицій зі всього світу Amnesty International допомагаєте рятувати життя, зупиняючи застосування тортур та інших форм жорстокого поводження, запобігаючи виконанню смертних вироків, захищаючи від переслідувань захисників прав людини, надаючи змогу отримати доступ до медичної допомоги та справедливого судочинства, сприяючи недопущенню інших жахливих порушень прав людини.

Як це працює

Інформацію про випадки, що вимагають оперативних дій, Міжнародний Секретаріат надсилає регіональним координаторам, які спеціально повідомляють про це активістам руху. Вони, в свою чергу, звертаються до відповідних органів влади електронною поштою, надсилаючи факси чи звичайні листи (як правило, в посольство відповідної країни).

Міжнародний Секретаріат щорічно відкриває близько 300 акцій термінової допомоги та випускає близько 300 доповнень до акцій попередніх років. Протягом двох діб щодо кожного випадку можуть бути складені сотні звернень. Рекордні акції викликали до 30 тисяч відгуків щотижня. Більш ніж у половині випадків результат акції виявляється задовільним: смертну кару замінюють менш суворим покаранням; «зниклі» повертаються; факт арешту визнається; затримані звільнюються; тяжко хворі в’язні отримують медичну допомогу.

Приєднатися до Мережі акцій термінової допомоги в Україні 

Історія

Перша Акція термінової допомоги була опублікована 19 березня 1973 року, після арешту професора Луіза Россі, на той час професора економіки університету Сан-Паулу у Бразилії,  де панував воєнний режим. Затриманих постійно піддавали тортурам протягом перших днів після арешту. Увечері 15 лютого 1973 року дім професора Россі був оточений об’єднаними силами озброєної кулеметами воєнної поліції, місцевої поліції, армійської поліції та поліції з Головного Відділу Громадського Порядку та Безпеки Сан-Паулу (DOPS). Вони обшукали дім та вилучили книги і документи. Професор Россі та відвідувачі були арештовані.

Інформація про арешт професора Россі пройшла через декількох людей. Марія Хосе Россі, його дружина, пояснює: «Ми не могли вийти з дому, навіть на вулицю, тому я повинна була написати записку сусідові так, щоб поліція цього не побачила». Таким чином, через заднє вікно та юну доньку сусіда, повідомлення було передане священику, який в свою чергу передав його єпископу міста Лінс. Врешті, лист дійшов до Міжнародного Секретаріату Аmnesty Іnternational в Лондоні.

Затримання професора Россі не було визнане аж до 3 березня 1973 року. Проконсультувавшись з декількома міжнародними організаціями та іншими пов’язаними органами щодо підтримки професору Россі, Аmnesty Іnternational випустила Акцію термінової допомоги.

Марія Хосе Россі була покликана до штаб-квартири DOPS для того, щоб «впізнати тіло свого чоловіка». Однак по прибутті вона побачила, що її чоловік живий, і їй продемонстрували купу листів від прибічників Аmnesty Іnternational. Директор DOPS їй сказав: «Напевне, ваш чоловік важливіший, ніж нам здавалося, оскільки нам прийшли всі ці листи з усього світу».

На зустрічі координаторів Акцій термінової допомоги 1995 року в Бразилії Марія Хосе Россі сказала:  «На мою думку, втручання Аmnesty Іnternational було ключовим у порятунку Луіза від подальших тортур та гіршого. У мене склалося враження про директора DOPS, що і він, і владні органи відчували значний тиск від Amnesty International».

.