Новини

БЛОГ: Іслам Карімов та трагедія Узбекистану

Одна з найбільш похмурих сторінок в історії двадцятисемирічного правління Карімова в Узбекистані — ув’язнення журналіста Мухаммада Бекжанова. Серед заарештованих журналістів по всьому світу, він перебуває за гратами найдовше. Половину всього терміну перебування при владі Карімова він провів у в’язниці лише за те, що наважився критикувати уряд.

Бекжанова засудили до п’ятнадцяти років позбавлення волі в 1999 році, на той час він був головним редактором опозиційного видання. Обвинувальний вирок став можливим після того, як узбецькі силовики тортурами змусили Бекжанова зізнатися в «антидержавних» злочинах. У в’язниці Мухаммад Бекжанов оглух на одне вухо і заразився туберкульозом.

Amnesty International протягом багатьох років проводить кампанію за звільнення Бекжанова, його прихильники відправили сотні тисяч листів на його підтримку. Влада не діяла. У його випадку, як і в багатьох інших, Узбекистан залишався глухим до критики. У 2012 році, замість того щоб звільнити журналіста достроково, влада, навпаки, продовжила термін тюремного ув’язнення Мухаммада Бекжанова.

Протягом усього правління Карімова, Amnesty International отримувала свідчення про катування, позасудові вбивства, які доповнювали картину про пануючу в країні атмосфері безкарності. Карімов ніколи не гребував тортурами і масовими розправами з опонентами — цього я стала безпосереднім свідком у 2005 році.  У 2005 році від рук поліцейських і співробітників спецслужб, які підпорядковувалися Карімову, загинули сотні демонстрантів, які зібралися на головній площі міста Андижан. Через кілька тижнів я таємно приїхала в Узбекистан, щоб поговорити з людьми, що вижили в цій бійні, і родичами загиблих.

Вони погоджувалися говорити лише пошепки, за зачиненими дверима, відмовлялися, щоб їхні імена згадувалися в дослідженні. Кульові отвори на площі на той час вже майже заклали, але люди, з якими я зустрічалася, відчайдушно боялися того, що влада робитиме з іншими свідченнями розправи — ними самими.

Розправа в Андижані отримала найбільш широкий розголос з усіх злочинів Карімова за кордоном, але після бійні проти тих, що вижили почалася кампанія репресій. Влада спробувала нав’язати власну версію подій, стверджуючи, що акцію протесту нібито координували збройні екстремісти, ті ж, хто ставив під сумнів цю легенду, потрапляли за грати тисячами. Під переслідування влади потрапили і ті п’ятсот жителів Андижана, яким вдалося втекти в сусідній Киргизстан.

Більшості біженців вдалося в результаті осісти в інших країнах, але деяким не залишилося нічого іншого, як повернутися назад, адже їхніх родичів на батьківщині ув’язнили. Всупереч запевненням уряду вони теж опинились за гратами.

Так влада країни чинила з багатьма своїми противниками, опонентами і просто нелояльними з їх точки зору, громадянами протягом усього терміну правління Карімова, це фіксувала Amnesty International. Свавільні затримання, тортури і жорстоке поводження із затриманими стали характерними рисами системи кримінального права.

Не далі ніж в квітні цього року, в своїй доповіді Amnesty International розповіла про те, як судді регулярно виносять обвинувальні вироки, керуючись свідченнями, отриманими під тортурами. При цьому скарги підсудних на тортури і інше жорстоке поводження ігнорують або відхиляють.

Узбецька влада систематично прикривається інтересами національної безпеки і необхідністю боротьби з «антидержавною» діяльністю, щоб виправдати репресивні заходи по відношенню до тих, кого хочуть примусити до мовчання.

До їх числа належать представники політичної опозиції, критики уряду, журналісти, такі як Мухаммад Бекжанов, ті, хто відвідують непідконтрольні державі мечеті, а також реальні або передбачувані учасники незаконних ісламістських угруповань і партій.

Незважаючи на деяке засудження репресивного режиму Іслама Карімова на міжнародному рівні, Узбекистан успішно підтримує союзи з найбільшими геополітичними гравцями. Лякає той факт, що в таких умовах навіть втеча з країни не гарантувала безпеку тих, хто зазнав переслідувань з боку держави.

Російська влада неодноразово порушувала взяті на себе міжнародні зобов’язання і висилала з країни узбецьких біженців, шукачів притулку та мігрантів, розшукуваних на батьківщині у справах «національної безпеки». Часом вони робили вигляд, ніби не помічають, як узбецькі силові відомства викрадають людей. Багато з тих, кого примусово повернули на батьківщину, згодом опинялись в камерах поліції і спецслужб, де зазнавали тортур.

Західні країни, в свою чергу, нерідко закривають очі на кричущі порушення прав людини Узбекистаном в обмін на матеріально-технічну підтримку операцій коаліції на чолі з США в Афганістані.

Після розправи в Андижані Європейський союз ввів санкції проти Узбекистану, однак, пізніше вони були скасовані, не спричинивши жодного значимого впливу на політику країни.

Невже нікого і ніколи не притягнуть до відповідальності за злочини, скоєні в період правління Карімова?

Анна Нейстат, старший директор Amnesty International з досліджень

Новини на цю ж тему

Прес-конференція щодо ратифікації Стамбульської конвенції, спрямованої на подолання домашнього насильства щодо жінок та дітей.
09.03.2017
Ільдар Дадін: «Вранці і на вечірній перевірці фельдшери чують крики побитих»
01.03.2017
Прес-реліз. Річна доповідь 2016/2017: «Політика демонізації» розколює та поширює страх
22.02.2017
Річна доповідь 2016/2017: Україна
22.02.2017
Президент Трамп: Що буде з правами людини в США?
20.01.2017